Винниченко Владимир Кирилович (UK). Винниченка (1880-1951) - яскраве, неповторне явище укра. Коцюбинський назвав 'дорогим скарбом нашого народу'. Автор: Винниченко Володимир Название: Намисто. Стислий виклад твору - Скорочено - Скорочен
- Винниченко, Володимир Кирилович - Намисто.
- Слушать аудиокнигу, читает Панчук Петро. Книга содержит произведения величайшего украинского писателя В.Винниченко — рассказы.
Момент / Володимир Винниченко / Твори скорочено / Змiст / Укра. Ну, словом, було це навеснi. Круг мене кохалося поле, шепотiло, цiлувалось.. Пахло ростом, народженням, щастям руху i життя, змiстом сущого.. Словом, кажу вам, було це навеснi. Але коли я сказав це Семеновi, вiн мовчки — понуро озирнув мене, знехотя посмiхнувся й, одвернувшись до коняки, сердито крикнув.
Вьо! Сам був парнишка дебелий, гвардiйонець, як казали його односельчани, i на всiх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно i навiть, коли ловили його харцизники, не мiнявся, тiльки ще бiльш насуплювався, очi робились ще меншими, колючими i страшно якось бiлiли губи. На величезнiй його спинi сидiв цiлий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли вiн робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували i прудко лiтали над спиною, неначе чайки в морi понад скелею. Потiм знов сiдали i сидiли якось надзвичайно недвижно, нiби пильно вдивлялися в мене. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловiка?
Було, що й не вбивали. Цi мушки, Семенова спина, конячинка, на якiй пiдстрибувала комiчно i глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом i.. Лежу десь, в якому- небудь яру дикому, порожньому, надi мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такi ж самi блискучi, зеленкуватi мушки й нiби ворожать, заглядаючи у не. А на скелi якiйсь сидять чорнi, великi, та. Далеко- далеко темнiла, як тин, смуга лiсу. Менi якось стало холодно в грудях i завмерло серце.
Аж ось вiн, цей кордон. Я жадливо дивився туди, в зашите сонцем поле, накраю якого стояв цей тин, i чув, як менi якось тiсно, нудно, неспокiйно. Семен повернув до мене свiй жовто- смуглявий гострий нiс, пiдстриженi вуса й здивовано промовив. Але! А чи я вже нажився на свiтi, щоб вести вас удень? А мене лишiть ще пожити трохи на свiтi.. Просто на лiс, жовнiрам у руки.
Верби схилялись над нами, i менi чогось жаль було . Поле сховалось, а з ним схопився й той та. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огiрками, й одiйшов. Потiм я чув, як вiн злiз на вiзок, який вiд цього затрусився й заскрипiв, понуро вйокнув, i ми рушили. Вiзок стояв бiля повiтки, проти яко.
Одчинивши дверi, я ступив до не. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з- пiд сукнi, з солом'яним бриликом на колiнах, з здивовано направленими на мене очима. Я рiшуче нiчого нiколи не мав проти гарненьких панн, але в повiтцi, на соломi, в подвiр'. Я мусив почувати себе нiяково. Очi панни ще бiльш поширились, потiм швидко пробiгли по менi, здригнулись i бризнули смiхом. Менi зразу стало легко й весело. В повiтцi було темнувато, пахло вогкiстю, шкурами, зiпрiлою соломою.
Пам'ятаю, в якомусь кутку повiтки тягнулась до землi жовта смуга промiння i здавалась золотою палицею, припнутою до стiни за повiткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в дверi видно було, як лiтали, наче чорнi стрiли, ластiвки. З темних куткiв повiтки вiяло якимсь стародавнiм сумом, якимсь журним затишком. Десь з досадою гудiла оса. Семен понуро стояв i слухав, спустивши вздовж тiла руки. Ах, якби ви знали, який смiх у не!
Все чогось не можна йти. Наче iндiйський вiгвам, чи як то у ? Тiльки трошки вже нудно стало. Ну, нiчого, будемо тепер вдвох нудитись. Тiльки слухайте: що ви сто. Вона теж засмiялась, схопила з землi цiлу жменю соломи й, простягнувши менi, сказала.
Ану, нате! Не звертаючи уваги на солому на паннi, вiн подививсь кудись в куток i суворо промовив. Треба зараз тiкати! Стражники трусять уже товаришiв. Мабуть, пiдглядiв хтось, — додав вiн тихше. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лiсу. Довго й швидко вибиралися з мiста, прямуючи в лiс, де був кордон.
Озирались рiдше, але пильнiше дивились вперед до лiсу, який все наближався та наближався до нас.— Кордон у лiсi? Пам'ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготiлись. Давайте сядемо й закри. Заховали ноги пiд свитки i знов обдивились самих себе. Ми так схожi на старцiв, — засмiялась вона.
Сховайте ноги в пшеницю. Здавалось, ми давно- давно колись разом жили десь, потiм розлучились, а тепер знову зiйшлись. Ось уже порiвнявся з нами.
Вони всi пильно подивились на нас i пробiгли далi. Та скиньте вашу шапку. Вона лукаво глянула на мене. А вам для чого? Цiкаво знати, з ким iдеш. Хiба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене?
I сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карi очi, потiм..
Може, вона була колись веселою берiзкою, а я вiтром? Вона тремтiла листям, коли я спiвав ? Може, ми були парою колоскiв i близько стояли один коло одного?
Темна стiна його тупо, мовчки дивилась на нас, i вороже щось було в цьому поглядi, холодне, заховане в собi. Надзвичайно гарна була вона тодi. I, пам'ятаю, в грудях менi сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулостi, зна. Iнодi тiльки озирались назад, перекидались короткими фразами й, зустрiвшись на момент очима, потуплювались i мовчки йшли далi. Стiна лiсу ставала вищою, виразнiшою. Ми напружено водили очима по стiнi, пролiзали поглядом мiж дерева i нишпорили мiж ними.. Але стiна злiсно- лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали, i чекала нас.
Надзвичайно хотiлось.. Зiйти з дороги, перейти вузеньку нивку жита i ми в лiсi. Дорога наша стояла порожньою i далеко там вливалась, наче бура рiчечка, в зелене море хлiбiв.
Не так тихо, як десь у городi вночi, де мертво спить i камiнь, i страждання, i нiч тонко дзвенить у вухах, як кажан вiчностi. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вiчний процес народження, де вiтрець лащиться i гра. I знов менi захотiлось взяти . Зашарудiло жовто- сиве жито, застрибали перед ногами коники..
Лiс стояв недвижно, чекаючи. Вмерла так, як вмирають тi, що люблять життя. Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись i впиваючись очима в нерухомий тин дерев.. Стрункi берези, бiлi, мов оголенi до пояса, соромливо стояли мiж дубами i ховалися за ними.
Здивовано перестрибували з гiлки на гiлку якiсь пташки. Треба роздивитись куди йти.. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущi, тiнi.. Лiс нiби помирився з нами й не дивився так вороже i суворо; дуби iз спiвчуттям поглядали на нас згори; оголенi берези несмiло визирали з- за них i посмiхались бiлим гiллям. На блiдих квiточках кущiв дiловито гудiли бджоли; тукав дятел десь вгорi; двi пташки, пурхаючи з гiлки на гiлку, подивлялись на нас i несподiвано зливались в обiймах. Лiтали сплетенi коханням метелики або в щасливому безсиллi сидiли, на листку й поводили вусиками. В травi парами кишiли кузьки.
Одбувався великий, прекрасний процес життя. Чистий вiн, не скалiчений цими моралями людей, не заслинений лицемiр'ям похотi, сильний, одвертай, простий. Люблю цих кузьок, пташок, цих маленьких, несвiдомих протестантiв проти лицемiр'я старшого брата свого — людини. Квiтки дивились на нас i пашiли духом кохання i цвiту. Берези шептались мiж собою, оголенi, бiлi берези. Ми можемо зараз умерти, не стане нi моралi, нi законiв, не стане нi кузьок, нi ласки, нi тепла, але ми.. Муся дивилась на мене якось тепло, задумливо, сумно.
А там, далеко, десь у вогкiй глибинi, в та. Хай жде, чорна, слизька, огидлива.. Злякано спурхнули пташки й полетiли в глиб його. Лiва щока моя горiла, в руцi ще була теплота . Ступили кiлька крокiв i завмерли.. Одiрвався сухий лист, зигзагами захитався i впав.. Руки дрижали, пiд грудьми проходили холоднi хвилi, серце гупало..
Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з мiцно стиснутими устами, зiгнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звiром, сильним, напруженим, диким. Довго лежали i слухали.. Писнула пташка, сiла на гiлку, повертiла довгим, як перо, хвостиком i пурхнула.. Серце билось несамовито. Крiзь рiдкi дерева, крокiв за три перед нами, показалась лощина. Я зробив знак Мусi, пiдвiвся i подививсь.
Це, мабуть, i була та сама межа.. Я трошки посунувсь i глянув вбiк.
Два стовпи — один проти другого, один наш — великий,незграбний; другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябi. А може, десь, тут же, стояла коло ? Вона теж пiдвелась i напружено дивилась вперед. Потiм нахилився до не! На крик i вистрiли не зупинятись!
Хруснули гiлки, але, здавалось, зашумiв весь лiс, замиготiли стовбури, вдарив свiт, в очах промайнула картина яко. I щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повiтря гiр, як могучий потiк. Летiли озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалась назад стiна лiсу, одсувався наш сон, кошмар, наша та. Свитка високо здiймалась .
Важко дихаючи, ми безсило- щасливо посмiхались одне до одного i поглядали на стiну лiсу. Дихання ставало рiвнiше. I непомiтно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотiлось ридати.
Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед.— Зна? Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела. А тепер ми попроща. Я пiду в один бiк, а ви — в другий. I нiколи ви не повиннi шукати мене.
Бiльше цього нi ви менi, нi я вам не дамо. Вони вмирають серед кохання. А вона, нiби дивлячись собi в душу, одривисто напружено говорила. Щастя — момент. Далi вже буденщина, пошлiсть. Саме найбiльше щастя буде мiзерним в порiвняннi з цим.
Значить, зовсiм не буде. Я буду носити вас в душi. Надi мною синiло небо, i сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав i вбирався в журнi, прекраснi, чистi квiти минулого образ панни.
Винниченка Момент утверджу. Щаслива мить кохання, не забрудненого буденщиною i вульгарнiстю, на все життя залишиться свiтлiшi спогадом для лiричного героя та Мусi. Образ панни — втiлення iде.
Стислий виклад твору - Короткий переказ - Скорочено - Уривки - Скорочен? Плачиндою)Неопалима купина. НАРОДН? Глава 3. 5ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛ.
Роман у новелах - Новела «Подв? Дотиком пера. Недумано, негадано. Маруся Чурай. УКРА.